Ми розпитали Ахтема про особливості виробництва стрічки та його враження від роботи з іноземними акторами.
- Ахтеме, наскільки зараз на часі фільм за мотивами повісті «Захар Беркут»? Наскільки він буде цікавим та зрозумілим сучасному глядачу?
Чи можливо взагалі сказати про подібні історії: «це історія таких позаминулих років, нащо її розповідати»? Ні, звичайно не можна. Пройшло багато століть, проте весь світ захоплюється творами Вільяма Шекспіра. Я не проводжу паралелей, але хочу наголосити, що це — драматургія світового рівня.
Створюючи стрічки на фундаменті такої драматургії, ми певним чином формуємо майбутнє. Тому що це історія перемоги, історія людської гідності, історія жертовності, кохання та мужності. І тому надзвичайно важливо, особливо зараз, розповідати такі історії.
- Починаючи роботу над проектом, яку задачу ви ставили перед собою та командою?
По-перше, ми чітко розуміли, що це повинна бути стрічка, яка розрахована на широке коло глядацької уваги. По-друге, особисто для мене, зміст стрічки полягає в ідеологічному протистоянні між Захаром Беркутом і Тугаром Вовком. Між двома світоглядами того, як повинна жити та розвиватися громада, держава. І це, незважаючи на те, що мова про легенду, у якій буде дуже багато батальних сцен та комп'ютерної графіки. Для мене як для режисера, це історія конфлікту світобачень.
- В одному з інтерв’ю ви зазначили, що «Захар Беркут» — найбільш масштабний кінопроект незалежної України. У чому саме полягає масштабність та новаторство?
Скажімо так: масштабних стрічок, дякувати українському кінематографу, зараз вистачає. Але, мені здається, що з такою кількістю іноземних акторів, комп'ютерної графіки, надзвичайних декорацій та костюмів, ми за часи незалежної України стикаємося вперше. І тому для мене це особливий виклик і з точки зору творчості, і з точки зору професії. От чому я так вважаю.
- Ви багато часу присвятили пошуку локації для зйомок. Зрештою, більшість декорацій створювались під Києвом. Чи пам'ятаєте ви, як прийшли до того, що ущелину необхідно буде саме будувати?
Дійсно, у нас було десь п'ять експедицій для пошуку локацій. І ми дуже хотіли знайти підходящу ущелину. Деякі варіанти ми знайшли. Але постало питання виробництва: як саме туди підвозити коней, зброю, людей? Ми зрозуміли, що ущелини, які нам підходять з точки зору творчості, надзвичайно складні з точки зору організації виробництва. Звичайна річ, я засумував, тому що мені дуже хотілося зняти цей епізод в Карпатах. Але потім ми зрозуміли, що маємо справу з надзвичайним художником – Владом Одуденком. Ми поставили завдання Владу, яка саме ущелина нам потрібна: щоб там було можливо зробити батальну сцену. Коли ми приїхали з першої частини знімального періоду у Карпатах, то побачили декорації, які були готові на 30%. Скажу відверто — я не повірив, що через тиждень ми зможемо там знімати. Але коли ми повернулися з другої частини знімального періоду, ущелина була готова. Двісті метрів завдовжки, дванадцять метрів заввишки, десять метрів завширшки — і все виглядає на екрані як справжні скелі! У мене не знайшлося інших слів до Влада, я підійшов до нього і сказав: «Дякую тобі, мій брат-геній». Це насправді був творчий і професійний подвиг.
- Яким чином у вас складалася співпраця з художником-костюмером Тонею Белінською? Яким було враження, коли ви вперше побачили костюми на акторах?
Хочу підкреслити, що ми не знайшли жодного історичного костюма українців, які мешкали в той час у тій місцевості. І тому перед Антоніною було дуже складне завдання: з одного боку зробити так, щоб одяг відповідав духу українського костюму за фактурою матеріалу, тканиною, покроєм. А з іншого боку, зробити костюми зручними для акторів і яскравими для глядачів. Це важка робота, з якою Антоніна впоралася «на відмінно». Коли я вперше побачив наших акторів на майданчику – це було дуже приємне враження. По-перше, кожному з акторів личить його костюм. І по-друге, я чув від самих акторів, що носити на собі кольчугу або ще якісь обладунки – нелегко. Але Антоніна зробила все, щоб зробити їх максимально зручними.
- Поговоримо про роботу команди Паші Авілова та Дмитра Рудого. Вони займалися постановкою усіх бойових сцен та трюків. Як складалася співпраця? Чи було завдання зробити щось нове, чого в українському кіно ще не було?
Перед ними стояло завдання не робити таких боїв, побачивши які сучасний глядач сказав би: «Ні, ну це ж не “Матриця”». Бої потрібно було зробити більш реалістичними, відштовхуючись від зброї закарпатців і монголів. Це повинно бути видовищно, але реалістично. Я взагалі дуже люблю працювати з Пашою та Дмитром. Мені подобається їх перфекціонізм. Навіть коли ми не мали багато часу на репетиції, вони пропонували ефектні рішення. А ще ж є такі складнощі, особливо в праці з іноземними артистами, коли якісь речі робити не можна. Підходити до відкритого вогню не можна. Або натягувати лук зі стрілою не можна. Самі актори хотіли, але умови контракту забороняли, то ж хлопці знаходити вихід. Мені здається, що бойові сцени, які зробили наші хореографи, стануть однією з прикрас стрічки.
- Щодо моментів коли «те не можна, це не можна». Як ви виходили з таких ситуацій?
Думали разом. Бувало що актори самі казали: «Ні, я хочу це зробити». Наприклад, як Роберт Патрік.
Коли ми знімали свято Перуна, я дуже хотів, щоб він стояв на безпечній відстані від відкритого вогню. Але коли Роберт побачив кадр, він сказав: «Guys, stop. I am Terminator. Я дуже хочу зробити це» — і зробив.
- Наскільки іноземним акторам з їх західним менталітетом була зрозуміла історія фільму та персонажі?
Перш за все треба сказати, що наші іноземні друзі завжди готові працювати. Ще до нашої першої зустрічі вони прочитали твір Івана Франка. Вони доволі багато цікавилися взагалі традиціями українців, особливо того часу. Це відчувалося по запитанням, які вони ставили. Коли ми зустрілися, у нас була доволі довга бесіда з приводу того, навіщо ми знімаємо цю стрічку і про що саме. Наприклад, історія «Захара Беркута» для мене майже така «історія Авраама». Це історія жертовної людини, яка розуміє відповідальність за тих, хто з нею поруч. А ще — історія самознищення людини на прикладі Тугара Вовка. І ми про це говорили, і про кохання, і про лінію Максима, який проходить шлях від хлопця до чоловіка і воїна. Там багата географія питань історії і тем, які піднімаються в нашій стрічці. Всі з них ми проговорювали з акторами і часом вони самі повертали мені мої ж власні думки, відстоюючи певне бачення. І ось цей постійний діалог і постійна готовність до праці, це надзвичайно надихає.
- Чи були якісь ідеї, які актори самі пропонували, і ви відчували, що так, «це дуже гарна ідея, давайте зробимо»?
Звичайно. Коли працюєш з акторами високого класу, якщо ви домовилися про головне, вони дуже гарно імпровізують в епізодах. Вони вносили неймовірну гамму почуттів. Іноді таку, про яку я і не замислювався під час роботи над сценарієм. Я доволі часто підходив до Роберта Патріка і казав «дякую». Або, наприклад, сцена в якій грають Томмі Фленган і Поппі Дрейтон — доволі напружена сцена між батьком та донькою в монгольському таборі. І коли ми розмовляли з Джоном (режисер Джон Вінн — прим. ред.), він попросив мене не спиняти акторів, дати їм більше дублів. І десь у шостому дублі вони зробили сцену, яку, мені здається, треба показувати в будь-якому акторському виші.
Це просто потрібно бачити — як актори працюють над ролями, як вони вибудували цю сцену, як вона починається, розвивається, вибухає. І вся ця кардіограма почуттів всередині. Повторюся, це була настільки змістовна сцена, що я б із задоволенням показував її всім своїм студентам.
- Яка сцена стала для вас найцікавішим або найскладнішим моментом зйомок фільму?
Важко сказати, чесно. Тому що весь знімальний період був непростим. Багато людей, погодні умови — дощ, сніг, ще якісь такі негаразди вносили свої корективи. Дуже цікаво було знімати і батальні сцени, і свято Перуна, і краєвиди в Карпатах.
- Робота у такій великій міжнародній команді, певно, дає можливість навчитися чогось нового чи побачити щось нове. Чи дав особисто вам проект «Захар Беркут» нові знання?
Так. По-перше, дав собі і Роберту Патріку слово навчитися розмовляти англійською мовою. По-друге, це була можливість працювати над собою в контексті особистої гордині. Адже до цього я ніколи не співпрацював з іншими режисерами, і це доволі цікавий досвід. Особисто мені здається, що я багато чого виніс з такого процесу.
- З якими думками, емоціями та настроєм ви б хотіли, щоб глядачі вийшли із залу після перегляду стрічки?
З піднесенням. З відчуттям того, що тут, в Україні, роблять дуже якісне кіно, кіно світового рівня. З відчуттям гордості за те, що Україну промотують по всьому світу.
Фото: прес-служба
